Балади: ознаки, категорії

  Балада – це невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного та героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом. Гострота, часом трагічність змісту поєднуються в баладі з ліричним забарвленням розповіді. У центрі балади завжди індивідуальна, але суспільно значуща людська доля. Будова вірша і строфи в баладі різна, але вільна. Балади співають як хором, так і соло. Балади є з міфологічними мотивами, на історичні сюжети, родинно-побутові, присвячені темі нероздільного кохання.
Розрізняють такі види балат:
1.Балади про світогляд людини, її уявлення про природу, про метаморфозу людини – її перетворення на рослин, тварин, птахів, на твердий камінь (“Роса – дівчина сльоза”, “Мати закликає сина в явора”, “Невістка стає тополем”). У цих баладах поступово формуються поетичні символи: калина – краса дівчини, береза – чистота, вода – її кров, роса – її сльози, тополя – печаль.
2.Родинно-побутові балади змальовують взаємини між батьками і дітьми, братами і сестрами, розкривають почуття кохання й ненависті, образи і ревнощі. З-поміж родинно-побутових багато тих, у яких зникає фантастичне, а більше нахилу до реалізму, до конфліктів у побутових стосунках. Це балади про невістку, свекруху, тещу, зятя, батька, матір. Сюжети багатьох цих балад лягли в основу сюжетів драматичних та поетичних творів М. Костомарова, Л. Боровиковського, Т. Шевченка, М. Старицького тощо.
3.Історичні балади є окрасою  нашої пісенної поезії. Тут панівним у змісті є дух людини, ідея Батьківщини, народні ідеали честі, геройства. Не просто відрізнити її від історичної пісні, але різниця є. Історична пісня відтворює конкретну історичну подію та особу, а балада дає узагальнення. Найбільше в цій групі балад про боротьбу проти турків і татар. Найчастіше йдеться про перебування в полоні і втечу з нього.
У баладі “Що сі в полі забіліло” з великою художньою силою через діалог відображено трагічне становище українців у турецькому полоні. Що ж то забіліло? Гуси чи лебеді? Але ні, адже “тепер гуси не літають, а лебеді не плавають”. Це татари женуть полон: женуть жінок, дівчат і дітей, сліди їхні кров заливає, а крівицю ту ворон спиває. Мати у Криму попадає до своєї дочки, яка вже “побусурменилась”, ставши дружиною багатого татарина. Ця жінка-українка, подарована своїй дочці – татарці, колишучи татарча, співає:

Люлю, люлю, татарчатко!
Бодай стадо виздихало,
Бодай кужіль спопепіла,
Бодай дитя скаменіло!

    Вірний слуга доніс про це пані-татарці, та розсердилася і вдарила стару в обличчя, і тут виявилося, що татарка – з’яничарена дочка старої. Упізнавши рідну матір, яничарка наказали її скидати “старі лати” і одягати “дорогі шати”.  Стара на це з гідністю відповіла:

Ліпші мої вбогії лати,
Ніж дорогі твої шати,
Я не хочу панувати,
Піду в свій край загибати.

    Події, описана в баладі дійсно незвичайна. А останні слова старої українки є ідейним стрижнем твору і відображають ставлення українців до зради, їхнє розуміння вірності рідній землі як найвищої святині.
Є балади про гордих українок, що не підкоряються насильству, готові прийняти смерть, але не жити з нелюбом, не заплямовувати дівочої честі й гідності, як це відображено у баладах “Лимерівна” та “Бондарівна”.
Остання балада відома ще й під назвою “У містечку Богуславку Каньовського пана (пісня про Бондарівну)”. Дівчина-українка Бондарівна – справжня красуня. Вона як тая пишна пава, як сива голубка сидить поміж дівчат. Чи ж не дивно, що не пройшов повз такої красуні польський пан Каньовський ? Запала вона йому в серце, але любов його міряється талярами, а підкріплюється силою:

Прицілився пан Каньовський,
З срібної рушниці:
“Ой чи хочешь, Бондарівно,
ізо мною жити”

    Не скорилась горда дівчна нелюбові, не продала свого кохання, обравши смерть від його руки. Бондарівна сказала, що не гідний він її люові,  а годен тільки її роззувати (з якою зневагою сказано це слово!):

Ой воля я, пан Каньовський,
В сирій землі гнити,
Ніж з тобою поневолі,
На цім світі жити!

    Трагічно закінчується балада: Бондарівну не зміг поховати її старий батько, бо він з великого горя від втрати дочки одиначки наклав на себе руки:

Ой вдарили в усі дзвони,
Музики заграли,
А вже дівку Бондарівну
Навіки сховали.

    У баладі “Ой був в Січі старий козак” гостро осуджується зрадництво Сави Чалого, сина старого козака, що “не схотів … козакам служити, відклонився до ляшеньків в Польщу паном жити”. Сава Чалий – історична особа, він був начальником надвірних козаків князів Любомирських. У час піднесення гайдамацього руху в 1734 році приєднався до гайдамаків-повстанців проти польсько-шляхетського гніту, але у 1736 році добровільно перейшов до польського уряду, зрадивши своїх товаришів. Вислужуючись перед поляками, Сава організував напади на гайдамаків, жорстко розправлявся з полоненими. У 1741 році гайдамацький ватажок і колишній побратим Сави Гнат Голий від імені запорозьких козаків покарав Саву Чалого. Цей епізод відображено у народній баладі:

Ухопиться та пан Сава за ясную зброю, –
Ой підняли пана Саву на три списки вгору…
Не досягнув та пан Сава до своєї булави, –
Положили пана Саву на дубовій лаві:
“Оце тобі, пане Саво, сукна-адамашки,
що ти нажив, вражий сину, з козацької ласки!”

 
 
 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *